Адаптація до життя з травматичною ампутацією: Що забирає багато ресурсу і чому це не схоже на хворобу

Загоєння, операції, протезування, звикання до протезу, адаптація рухів під зміну конфігурації тіла – усе це потребує багато емоційного та фізичного ресурсу.

Знайомі процеси, які забирають багато ресурсу

Доводиться стикатися зі, здавалося би, простими і вже пройденими в дитинстві процесами – коли ми вчилися керувати своїм тілом. Не тільки фізично, але й емоційно це може відчуватися складно.

Коли частина рухів ще не знайдені, немає моторної звички – дрібні процеси потребують багато свідомого залучення і відпрацювання навичок.

Поступово заново відпрацьовані рухи стають інтуїтивними. Тоді з’являється більше простору для інших процесів.

Про особливості адаптації після втрати кінцівки – читайте тут.

Подібне відбувається, коли ми вчимося новому. Наприклад, коли опановуємо навички поводження зі зброєю. Спочатку є багато дрібних та незвичних рухів, які треба вивчити і перевести у пам’ять тіла.

Але потім моторні навички вивільняють нашу увагу. Тоді можна більше дивитися на дорожню обстановку, оцінювати бойову ситуацію та сигнали інших членів групи.

*Ми ні в якому разі не порівнюємо ситуації, лише на прикладі описуємо, як працює пам’ять тіла.

Важливість самоцінності

Важлива задача в процесі адаптації – прийняття самого факту тілесної зміни без надмірної зміни картинки майбутнього. Тобто не знижуючи рівень очікувань від життя і зберігаючи відчуття самоцінності, наскільки це можливо.

Часто, думаючи про травматичні ампутації, люди уявляють, що на цьому завершується життя. Це частина нашого спадку від радянського періоду, коли людина з інвалідністю була історичним експонатом, який не виходить із дому (передаємо привіт не інклюзивним містам і відсутності системних змін).

Чому травматична ампутація не схожа на хворобу

Травматична ампутація не означає хвороби тіла. Фактично, це зміна конфігурації на фоні здоров’я.

Тобто на початку реабілітації у нас є зміна, яку треба визнати і вивчити, адаптувати свої дії під неї. Створити нові навички і відпрацювати їх до автоматизму.

Зазвичай ми не погоджуємось залишати щось на рівні «стерпного», хіба що як тимчасове рішення у кризі. Найчастіше ми прагнемо обрати найкращий варіант для себе.

Коли йдеться про реабілітацію – це і про вибір можливостей оперативного втручання, і про вибір тренувань, протезування тощо. Усе це передбачає нашу власну активність у процесі.

Саме тому реабілітація більше схожа на тренерство і роботу в спортзалі, ніж на лікування хвороб, коли ми п’ємо пігулки і чекаємо завершення.

Тому від того, які навички ми створимо, який м’язовий тонус будемо тримати, яке протезування або додаткові оперативні втручання оберемо – багато в чому буде залежати результат.

Звісно, у цьому непростому процесі дуже важливе оточення та обставини, в яких ми перебуваємо.