Бар’єри, які заважають залучати ветеранів/-ок з ПТСР у психотерапію: що може допомогти

Проблема між потребою і униканням

Парадокс полягає в тому, що навіть за наявності виражених симптомів посттравматичного стресового розладу (ПТСР), значна частина ветеранів і ветеранок не звертаються по допомогу або припиняють психотерапію на різних етапах. Для практикуючого психолога – це подвійний виклик. Доводиться не лише працювати з травмою, але й долати опір самій ідеї терапії. Утворюється проблема між потребою і униканням.

ПТСР тісно пов’язаний з таким захисним механізмом як уникання. Людина оминає не лише тригери, але й усе, що може активувати травматичний досвід. Включно з розмовами про нього. Психотерапія в такому випадку може сприйматись як загроза, а не ресурс.

Культура витривалості і самоконтролю: як бути терапевту

Додатково на це накладається військовий контекст. В ньому важливою є культура витривалості та самоконтролю. Витривалість часто виступає запорукою виживання. Тут йдеться про те, щоб не акцентуватись на негативних ситуаціях чи станах та бути емоційно майже невразливим.

Відвідування психолога ветеран чи ветеранка може сприймати як процес, в якому є висока ймовірність здатись емоційно вразливим, а отже беззахисним. Тоді важливо не “ламати” опір ветеранів/-ок з ПТСР, а розуміти його як захисний механізм, і працювати з ним обережно. Замість прямого переконування, визнавати амбівалентність (частина вас хоче змін, а частина – ні), знижувати стигму через нормалізацію реакцій на травму, говорити мовою функціональних цілей. Таких як сон, контроль, зниження напруги. Намагатись не розмовляти мовою діагнозів.

Забезпечувати максимальну прозорість процесу, надаючи відчуття безпеки і контролю людині. Демонструвати повагу до військового досвіду та досвіду цивільного. Уникати передчасного занурення в травматичний матеріал і за можливості, залучати елемент “рівний-рівному” (через рекомендації або групи підтримки), адже саме відчуття безпеки, передбачуваності й контролю поступово трансформує опір у готовність до терапевтичної роботи. Це може суттєво знизити негативну стигматизацію психологічної допомоги.

Страх бути “слабким” в очах побратимів

Перепоною для відвідування психолога також може бути страх бути “слабким” в очах побратимів. Тут варто згадати про канадійського генерала Ромео Даллера, якого у 1993 призначили головою місії ООН з надання допомоги Руанді. Після командування місією (1993 – 1994 роки) він став свідком геноциду. Даллер пережив важкий ПТСР і мав суїцидальні думки. Він став одним з перших високопоставлених військових, хто відкрито заговорив про свою психологічну травму, у такий спосіб руйнуючи стереотип, що начебто «військові не мають страждати від психічних розладів».

Даллер активно просував думку, що ПТСР – це не слабкість, а фізична та психічна травма, яка потребує професійного лікування. Він відкрито розповідав про свій досвід психотерапії, що сприяло довірі до методів лікування (психотерапія, психіатрична допомога).

Це дуже важливо, адже ветерани, які мають позитивний досвід проходження психотерапії, можуть відіграти значну роль для побратимів та посестр, які потребують психологічну допомогу, але уникають її через власні переконання.

Дослідження показують, що одним із ключових факторів незвернення за допомогою є саме стигма – як зовнішня, так і внутрішня. Ветерани часто інтерпретують симптоми не як наслідок травми, а як власну неспроможність.

Ще одним фактором недовіри до психотерапії серед ветеранів/-ок може бути те, що переважна більшість фахівців є цивільними, які не мають бойового досвіду. Це може в свою чергу формувати бар’єр у ветеранів/-ок. Бо є переконання, що людину може зрозуміти тільки той, хто має такий самий або схожий досвід, і що ветеранам/-кам не здатна допомогти людина, яка не пережила схожого досвіду.

Варто зазначити, що одна з основних задач фахівця чи фахівчині полягає у тому, щоб клієнт/-ка навчився/навчилась розуміти самі: самостійно розпізнавати в собі внутрішніпроцеси, розуміти, відстежувати їх та намагатись регулювати. До того ж люди, які побували в одній і тій самій ситуації, з високою ймовірністю будуть проживати її по-своєму. Що ж тоді є місточком між ветераном/-кою та людиною без такого досвіду? Нас поєднує те, що ми можемо зрозуміти один одного на рівні емоцій. Саме емоції, що з’явились внаслідок пережитих ситуацій, які призвели до певних станів, є точкою дотику між ветераном/-кою та людиною без такого досвіду.

Концепція моральної травми

Окремо варто згадати концепцію моральної травми, яка описує порушення базових уявлень про себе і світ унаслідок пережитого досвіду. У таких випадках опір терапії може бути пов’язаний не лише зі страхом симптомів, але й з глибшим переживанням провини або сорому.

Це може бути з кількох причин. Зокрема, через вчинення дій, що суперечать цінностям (наприклад, ненавмисне заподіяння шкоди невинуватим, участь у вимушених діях або зрада).
Внаслідок цього може виникнути гостре почуття провини, сорому, гніву, відчаю, духовна криза, соціальна ізоляція, самоушкодження та зневіра в людстві. Це може статись також і у цивільних в умовах війни, коли вони не можуть допомогти близьким або стикаються з жахливими подіями.

Лікування моральної травми вимагає спеціальних підходів, орієнтованих на самопрощення, переоцінку цінностей та духовну підтримку. В результаті ми опиняємось в ситуації, де висока потреба в допомозі поєднується з низькою готовністю її приймати.

Основні бар’єри до залучення в терапію:

• стигма і самоідентифікація;
• потреба зберігати контроль;
• недовіра до спеціалістів без військового досвіду;
• гіперпильність, потреба зберігати контроль;
• уникання.

Все це є психологічними захисними механізмам, які дозволяють людині «вижити», адаптуватись. Однак деякі з цих механізмів можуть навпаки заважати адаптації.

Під час проживання ПТСР людина сприймає світ, як загрозу та небезпеку. Не рекомендується намагатись одразу на перших терапевтичних зустрічах прибирати ці захисні механізми. Це може нашкодити людині, бо завдяки захисним механізмам людина намагається створити для себе безпечний простір. Підтримання відчуття безпеки, утворюючи додатковий емоційний безпечний простір, сприятиме зниженню психологічної напруги та розкриттю клієнта.

Приклад: ветеран/-ка звертається зі скаргами на сон. На першій зустрічі він/вона наполягає, що “нічого серйозного немає”. Пряма спроба перейти до травматичного досвіду може викликати напруження і дистанціювання. Натомість робота через сон, фізіологічну регуляцію і відновлення відчуття контролю поступово формує довіру. Лише після цього з’являється готовність торкатись більш складних тем.

Які підходи допоможуть підвищити залученість

Психоедукація-депатологізація.

Пояснення, що переживання людини – це “нормальна реакція на ненормальні події”. У такий спосіб можна допомогти знизити опір і сором.

Фокус на функціональності

Фокус на покращенні сну, зменшенні напруги, повернненніконтролю.

Прозорість процесу терапії

Пояснення, що буде відбуватись. Що не буде відбуватись. Що клієнт контролює процес.

Повага до цивільного досвіду і ролі ветерана

Як сказав Гіппократ, «важливим є не те, яка хвороба у людини, а якою є та людина, яка має хворобу».

Фактор «рівний-рівному»

Рекомендації від інших ветеранів або робота у ветеранських спільнотах значно підвищують довіру.

Залучення ветеранів з ПТСР у психотерапію — це окремий етап роботи, який потребує не меншої уваги, ніж сама терапія. Сил вам і мудрості!